повернутись на головну сторінку

Нитки Спорідненості 

— Як успіхи, мій друже? Схопився за Ниточку Спорідненості? Ану повтори завдання, яке я тобі дав напередодні.

— Удар в плече, електрика, флюорографія, атомний реактор, сновидіння та думка. Так?

— Є в тебе які-небудь думки щодо цього ланцюжка?

— Що мені й вдалося “встановити”, так це те, що це різні види енергії.

— Різні?

Дід взяв камінчик і жбурнув у озеро.

— Бачиш, як розбігаються хвилі? Вони що, різні?

— Ні, в них одна природа; це коливання.

— Те, що я тобі загадав, також коливання, синку. Як у хвиль, так і в даному мною тобі змістовому “ланцюжку” всього лише одне джерело енергії. Та чи можна так сказати? Адже у хвиль немає ні початку, ні кінця...

— Чому немає початку? Думаю, початок — в першому гребені хвилі, а кінець — поштовх останнього гребеня в берег.

—                         Ти сказав “поштовх”: але хіба берег не здригається? Хай і непомітно для нас, але він здригається.

— Не сперечатимусь, таки повинен здригатися.

—                         Так само як і мій намір кинути камінь в озеро неодмінно хвилює воду на його поверхні.

— Тому думка буде початком?

— Не поспішай... Кожна думка має своє коріння.

— Необхідність?

— Думка кинути камінь в озеро була продиктована необхідністю показати приклад, який пояснив би тобі ситуацію. А якщо ще “далі у ліс”, то за початок так і не зачепишся; немає дна в Пізнанні світу!..

— Тоді світ непізнанний?

— “Чим далі в ліс, тим більше дров”. Тому мудрець, коли багато чого пізнає, пізнає і те, що він нічого достоменно не знає…

— Тоді чи є сенс в пошуках Знання?

— Жодного! Можливо, жодного сенсу, синку...

— Так навіщо ж ми дарма кидаємо каміння в озеро?

— Не скажи. Не вступити нам “двічі в одну і ту ж річку”, як і не “відмінити” й те, що вже трапилось. Камінь кинули!

— Але чому?

— Оскільки камінь кинули, означає, що в цьому є сенс...

— Ох, з глузду з’їду! То одне, то інше!

— Забуваєш... Забуваєш, що Вчитель чи то мовчить, чи то виказує дві взаємовиключні конструкції.

— Але де ж те, у що я маю вірити?

— Вірити? А хто сказав, що ти маєш мені повірити? Вірити, синку, небезпечно не тільки комусь чужому, але й самому собі… Не треба вірити, треба довіряти, але...

— Перевіряти?

— Довіряти та прислухатись до моменту!.. Що це? Як це? — Схоже на те, як канатоходець йде по канату над прірвою. Канат — наш шлях, а прірва — це навколишній світ. Потрібно бути пильним… Інакше ти просто іграшка в руках “випадку”, але не Людина...

— Удар в плече — це прояв грубої волі зовнішнього світу?

— Так. Але дивись далі: якщо ти своєю фізичною силою покрутиш генератор струму, то дротами побіжить більш тонка сила — електрична.

— Як похідна від моєї фізичної, а точніше механічної сили?

— Далі, коли високі напруги прикладуться до випромінювачів, то виникне рентгенівське випромінювання — сила ще більш тонка...

— А ще більш високі рівні енергії спричинять ядерний синтез...

— А ще на більш високих енергіях “подорожуєш” у снах і думках...

— Думка сильніша за радіоактивне випромінювання?

— Так, синку, так! Ця низка, яку ми щойно прослідкували, — примітивний приклад Ієрархії Енергії, або Сили, як я називаю те спрощено. Ядерна енергія — це Вогонь. Думка — це Лід. Тема Світових Війн...

— А до чого тут війни?

— Подумай та не говори більше, що є Реальність, а є Сон, Казка… Все є Реальність, тільки у кожної реальності свій ареал, подібно як кожна хвиля має свій гребінь...

Світ як “бублик”. Де початок? Там само, де й кінець. Ніде...

— Як же тоді питання про першооснови? Форма чи Задум?

— Гарно сказати: Задум створює Форму. Але не менш гарно: Форма породжує Роздуми! Я вже і не скажу, що ближче... та й до чого “ближче”? Змія кусає свій Хвіст. Саме нервовий імпульс спричиняє виділення ацетилхолину і потім скорочення м’язового волокна… Поєднання тонкої енергіїї з механікою руху… А якщо ще глибше копнути, то Задум — це Пам’ять про Минулу Форму… Чому я саме хвилями навів приклад? Чи не тому, що колись вони самі підказали мені цю деталь роздумів? А де вони самі її взяли? Чи не від сивого Мудреця в давнині? А де він взяв тую думку?.. Ось тобі і Змія, що кусає сама себе за Хвіст!

Це те народне питання: що було першим, курка чи яйце? Немає відповіді… І не треба. Інакше — порожнеча...

— Яка порожнеча?

— Немає Цілі — немає й Руху. Немає Руху — немає Життя. Але Життя-то є, синку, виходить, є і Рух, і Ціль. Хаос несе в собі затаємничений Лад!

— Подібно до верблюжої колючки на палиці перед віслюком?

— Ми всі віслючки, дурні віслючки, що біжать за колючкою, котру так і не дістати...

— А якщо не бігти?

— В тому й Задоволення, щоб Бігти! Відбери в дитяти іграшку, і вона буде плакати... Задоволення Життя — в подоланні Перешкод... Смерть — від неї не втечеш, але Задоволення — в тимчасовій перемозі над смертю, вірніше, в старанні, безнадійному старанні втекти від неї… Ця “гра” чаруюча та прекрасна: ти втікаєш, а вона переслідує тебе з Косою в кістлявих руках, і не відступає!.. Ми тільки робимо перший подих, а вона, миленька, вже поряд! Вже погрожує нам своєю Косою!..

Я, синку, бачу в тому добрий Виклик і стимул Жити! Виклик жити — втеча від Приречення, Невблаганної Долі...

— Але ж це страшно!

— Страшно? Ні, синку. Це зовсім не страшно. Страх — це низьке та примітивне почуття, хоча й корисне тим, що закликає нас до Розвитку. Змій кусає себе за Хвіст, а це означає, що Кінець — це ще не Кінець!

— Подібно до Зерна, що дає в життя Колосок?

— Нитка Спорідненості... Змій — це закрита Нитка Спорідненості: Таємниця Таємниць... Все - Замкнуте, і тому твоє дихання знаходить відображення в усіх світах такого безмежного світотворіння...

Початку немає, намагайся це зрозуміти та побачити. Немає й кінця. Гете казав: “Я вічний, бо існую”… Є МЕТАМОРФОЗА: Зерно дає Корінь та Пагін, а потім знову Зерно, але вже не те, яке було раніше, а Нове...

— Розвиток?

— Так, Розвиток. Але чи вічний? Знову той же Змій: Він змінює Зерна, придає нові властивості, а потім знову відбирає ті властивості: хто Вгору, а хто в Прірву... Зерно стає початковим: Прихід до Бога. “Повернення блудного Сина”... Це там, де Зуби Змія тримають Хвіст.

Голова та хвіст — це дві полярності, що, бажаєш того чи ні, рано чи пізно з’єднуються, подібно тому, як маятник в годиннику періодично повертається у верхнє та нижнє своє положення...

Два верхніх положення — це два отруйних зуба Змія: Велич та Невігластво, а нижнє — це Хвіст. Середина — Рівновага...

Кожен з нас в Часі обов’язково та неминуче відвідує ці три Місця: Велич, Падіння і Велику Гармонію — Прихід до Бога в Собі та Світі...

Тож думай та спостерігай. І пам’ятай про Неї — Ту, що з КОСОЮ!..

продовження книги  *  школа Діда Сергія