Характерник

Верблюжа Колючка

Край села — великий пагорб, з якого на багато кілометрів можна споглядати місцевість. Пагорб, на якому наш Дід знайомив нашого студента з Вихором та Землицею.

Вони і зараз тут: Знахар та Хлопчина...

Що роблять вони тут сьогодні, підслухаємо їхню розмову?

— Розповім я тобі, синку, одну байку про Характерника та двох козаків...

До Характерника прийшли два брати, Старший та Молодший. Старший вклонився Старому Козаку та мовив: “Вельмишановний Козаче! Я хочу стати наймогутнішим воїном. Тож прийшов до вас, щоб ви навчили мене володінню тілом та майстерності боротьби. За це я даю вам слово виконувати будь-яку роботу, яку лишень накажете!”

Опісля вклонився Молодший та й нічого не попросив у Діда.

“Ти нічого не хочеш від Сивого Характерника?” — здивувався Козак.

“Я прийшов, щоб бути помічником Братику, та й годі” — відповів Молодший.

Багато всіляких робіт загадував хлопцям хитрий Характерник, а вечорами та ночами тренував Старшого. Старший, виконуючи завдання, думав: “От тепер я буду непереможним Воїном!”. А Молодший насолоджувався дідовими завданнями, виконував роботу з охотою, сумлінно, а разом з тим розкривав потаємні сторони Дідової Науки...

Так збігали дні, тижні, місяці... Ось уже й час завершення Навчань... Характерник підкликав до себе козаків та й мовив: “Я задоволений вами, хлопці. Кожен з вас отримає те, що хотів... Старший бажав Сили — буде йому Сила. Молодший нічого не хотів від Характерника, отримує Нічого.”

“Тепер я можу перемогти в бою будь-кого?” — зрадів Старший.

“Так, козаче!” — відповів Дід.

“Ану, Брате, давай спробуємо мою Силу на тобі!” — вигукнув Старший та намірився вхопити Молодшого і повалити на землю. Але тільки-но він підійшов до Брата, як ноги його сковзнули, і він гепнувся на землю... Безліч разів намагався Старший підійти до Молодшого, що спокійно стояв, очікуючи, але так і не зміг — весь час падав на землю...

“Шановний Учителю, я не всіх можу побороти! Я не маю сили навіть наблизитись до свого брата!” — здивовано мовив Старший.

“Він вже не брат тобі, коли ти бажаєш його перебороти. Він — Ніхто... Його ніколи не буде для того, хто бажає вчинити йому зле... Ти хотів мати Силу, і маєш її. А Братик твій запросив Нічого, от і має Нічого... Супроти Сили є інша Сила, а супроти Нічого є Ніщо... От ти й не зміг наблизитись до Нічого...” Так відповів Характерник, лукаво всміхнувшись...

Дід подивився на хлопця і сам посміхнувся.

— Ви вважаєте, що я схожий на Старшого брата?

— Мабуть, ти сам так думаєш, якщо питаєш мене про це. Це твій внутрішній голос про те тобі мовить. І недарма, адже не буває диму без вогню...

— Тоді кожен, хто прагне чогось конкретного, ніколи не буває переможцем?

— Ми вже про це говорили.

— Про Ката та його Жертву?

— Як Кат згодом стає Жертвою, так і Переможець згодом стає Переможеним... Але ж є ще Непереможний...

— Це Молодший брат?

— Той, хто живе...

— Та хіба той, хто має ціль в житті, не живе?

— Такі в більшості живуть в надуманому світі... Раціональна людина подібна до ослика, на спину якого прив’язали палку, а на кінці палки приладили верблюжу колючку... Ослик, бачачи перед себе ту колючку, хоче до неї приблизитись, бо хоче їсти!, та їжа від нього “тікає” з тією ж швидкістю, з якою він намагається її наздогнати...

— То я вже не тільки Старший брат, а й ослик?

— Це вже добре, якщо ти усвідомлюєш свої вади. Коли ослик збагне, що колючки йому тієї ніколи не наздогнати, він зупиниться. А там, дивись, пізнає, що під ногами не лише колючки ростуть, а й смачна травичка, та й річечка тече, чисті води несучи!

Та й чому ти вирішив, синку, що бути непереможним так легко? Всі ми в чомусь схожі на того ослика... Кожен має якусь ціль... Та й чи слід ображатись на дзеркало, бачачи з його допомогою бруд на своєму обличчі?

— Але ж є й такі, як Молодший брат, хіба не так?

— Є, та ще й немало. Серед люду таких зовуть “Іванами”... А цей Ванько завжди Царство в нагороду отримує! Ось так!

— Та то ж в казках.

— Казки — це саме Життя, хлопче. Життя в універсальних Символах. Тож не ображайся на те, що життя тикає тебе носом в особисту недолугість... Не ображайся, а пильнуй! Вишукуй вади в собі та знаходь можливості їх виправляти. І, виконуючи якусь роботу, думай перш за все про те, що ти робиш, і не відволікайся... Думай про те, що ти робиш! У цьому вся таємниця!..

— А чи можна навмисне думати про роботу, але потай мати якусь іншу ціль?

— І рибку з’їсти, і в крісельце сісти? Надурити самого себе? Ні, синку, себе не одуриш! Ти можеш затьмарити мізки будь-кого іншого, та тільки не власні... Знову повторюю: Щирість — ось зброя Непереможного! Бездоганність в діях та помислах... Такий часто може відійти від перешкоди, але ніколи не буває такого, щоб він її згодом не здолав. Непомітно для інших, але своє матиме... В тому його внутрішня Віра та Честь, його Бездоганність...

— А буває і “зовнішня” честь?

— Зовнішнє — лицемірство. Хоча часто схоже на правду...

— Та чому тоді так і не сказати: лицемірство!

— Людина частенько сама себе не розуміє, тому й вважає правдивим те, що таким не є... Адже за діями людей завжди прихована заздалегідь спланована потреба... Ціль.

— То чому ми не завжди знаємо її напевне? Чому вона прихована?

— Ми її відчуваємо, та не хочемо з тим погодитись. Ми хочемо завжди бути кращими, ніж є насправді... Ми часто соромимося навіть своїх фото... Нам здається, що ми кращі, аніж нам це демонструє фотопапір чи смартфон... Ми самі себе боїмося!..

— Боїмося?

— Авжеж! Адже коли ми визнаємо свої вади, то постане питання про те, щоб їх виправити. А для цього треба трудитись! Ми ж — істоти ліниві...

— Лінь — це наша нечесність?

— Я гадаю, що так... Людина сама від себе, та й від усіх інших, ховає своє обличчя, знаючи напевне, що воно потребує доброї “чистки”. Думає, що ліпше та простіше одягти Маску, аніж тратити зусилля та час на Самовідродження...

продовження книги * школа Діда Сергія